Олешківський ліцей №2

⏳✏️ ОЛЕНА СТЕПАНІВ — ЖІНКА, ЯКА ПОЄДНАЛА МУЖНІСТЬ ВОЇНА, МУДРІСТЬ НАУКОВЦЯ ТА СИЛУ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

📜 7 грудня 1892 року — липень 1963 року

💙💛 Вона могла присвятити життя лише науці. Могла залишитися викладачкою, дослідницею, громадською діячкою. Але коли Україна потребувала захисту, взяла до рук зброю.

Олена Степанів — одна з найяскравіших постатей української історії ХХ століття. Перша українська жінка-офіцерка, учасниця визвольних змагань, дипломатка, докторка філософії, географиня, педагогиня та дослідниця українських земель.

Її життя — це історія неймовірної сили характеру, відданості Батьківщині, наукових відкриттів, боротьби за незалежність та незламності перед обличчям репресій.

ВІД СТУДЕНТСЬКОЇ ЛАВИ — ДО БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНУ

Олена Іванівна Степанів народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик на Львівщині в родині священника.

З дитинства вона зростала в атмосфері поваги до освіти, культури та українських традицій.

У 1912 році вступила на філософський факультет Львівського університету, де вивчала історію та географію. Серед її викладачів були видатні українські науковці Михайло Грушевський, Степан Томашівський та Степан Рудницький.

Проте університетськими аудиторіями її діяльність не обмежувалася.

Молода студентка активно долучилася до громадського життя Галичини, працювала в жіночих організаціях, підтримувала український національний рух.

Вона належала до покоління молодих українців, які не лише мріяли про незалежну державу, а й були готові боротися за неї.

ЖІНКА ЗІ ЗБРОЄЮ: ЛЕГЕНДА УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Коли 1914 року розпочалася Перша світова війна, Олена Степанів ухвалила сміливе для свого часу рішення — добровільно вступила до Легіону Українських січових стрільців.

У добу, коли військова служба вважалася винятково чоловічою справою, вона довела, що мужність, відповідальність і любов до Батьківщини не мають статі.

Олена стала однією з найвідоміших жінок у лавах українського стрілецтва.

Особливо відзначилася під час боїв за гору Маківку в Карпатах у 1915 році.

За проявлену хоробрість була нагороджена срібною медаллю «За хоробрість».

Її ім’я стало символом жіночої відваги, а світлини молодої українки у військовому однострої облетіли тогочасну пресу.

Та війна принесла не лише славу.

Улітку 1915 року Олена потрапила до російського полону, де перебувала до 1917 року.

Попри тяжкі випробування, вона не зреклася своїх переконань.

ДИПЛОМАТІЯ ТА БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ

Повернувшись до Львова, Олена Степанів продовжила навчання та громадсько-політичну діяльність.

1918 рік став переломним для української історії. На уламках імперій народжувалися нові держави, і українці боролися за право самостійно визначати власне майбутнє.

Олена Степанів активно долучилася до процесів становлення Західноукраїнської Народної Республіки.

У жовтні 1918 року вона виконувала важливе політичне доручення — вела в Києві таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським.

У 1919 році працювала референткою преси Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки.

Її діяльність доводила: українська жінка здатна бути не лише учасницею історичних подій, а й безпосередньо впливати на державотворчі процеси.

НАУКА ЯК СЛУЖІННЯ УКРАЇНІ

Після поразки визвольних змагань Олена Степанів опинилася в еміграції.

У Відні вона завершила університетську освіту та захистила докторську дисертацію на тему «Розвиток суспільства в давній Русі до половини XIII століття».

Повернувшись до Львова, поступово зосередилася на науковій та педагогічній роботі.

Її головним науковим захопленням стала географія України — дослідження її населення, міст, природних ресурсів, господарства та стратегічного значення територій.

З 1929 року Олена Степанів очолювала Географічну комісію при Президії Учительської громади, працювала в Науковому товаристві імені Шевченка.

Вона співпрацювала з відомим українським географом Володимиром Кубійовичем, брала участь у підготовці фундаментальних наукових видань.

Серед них:

📖 «Атлас України і сумежних країв» (1937).

📖 «Географія українських і сумежних земель» (1938).

📖 «Сучасний Львів» (1943).

Її праця «Сучасний Львів» стала одним із перших комплексних економіко-географічних досліджень міста.

Олена Степанів прагнула, щоб українці не просто знали назви своїх міст, річок і гір, а розуміли багатство, потенціал і значення рідної землі.

«КРИМ — КЛЮЧ ДО ЧОРНОГО МОРЯ»: ДУМКИ, ЩО ВИПЕРЕДИЛИ ЧАС

Особливої уваги заслуговує її дослідження «Крим — ключ до Чорного моря».

Ще десятиліття тому українська науковиця наголошувала на винятковому стратегічному значенні Кримського півострова.

Вона писала:

«У чиїх руках глибоко висунутий у море Кримський півострів, той має право не тільки захопити чорноморські шляхи, але й стати паном цілого півдня Східної Європи».

Ці слова сьогодні звучать особливо актуально.

Олена Степанів розглядала Крим не лише як географічну територію, а як важливий стратегічний простір, від якого залежить безпека всього Чорноморського регіону.

РАДЯНСЬКІ РЕПРЕСІЇ: ПОКАРАННЯ ЗА УКРАЇНСЬКУ ПОЗИЦІЮ

Після Другої світової війни Олена Степанів продовжувала наукову діяльність.

Працювала у Львівському університеті, Інституті економіки Академії наук УРСР, досліджувала природні ресурси та господарський потенціал західноукраїнських земель.

Проте радянська влада не могла пробачити їй участі в українському визвольному русі та незалежної громадянської позиції.

29 грудня 1949 року Олену Степанів заарештували.

Їй інкримінували зберігання «націоналістичної» літератури, зв’язки з ОУН та публікацію антирадянських матеріалів.

Абсурдність звинувачень вражає: серед вилучених і знищених радянськими каральними органами видань були навіть «Слово о полку Ігоревім» та «Галицько-Волинський літопис».

У 1950 році Олену Степанів засудили до десяти років таборів.

Вона відбувала покарання в Мордовії, працювала на торфорозробках, згодом — палітурницею.

Жінка, яка присвятила життя науці, освіті та Україні, змушена була пережити тяжкі умови радянського ув’язнення.

Лише 17 червня 1956 року вона повернулася до Львова.

🕯️ СПАДЩИНА, ЯКУ НЕ ВДАЛОСЯ ЗНИЩИТИ

За своє життя Олена Степанів створила понад 75 наукових праць, присвячених географії, економіці, природним ресурсам, населенню та історії українських земель.

Частина її рукописів була втрачена або знищена, інші тривалий час залишалися недоступними дослідникам.

Олена Степанів померла в липні 1963 року у Львові.

Але її ім’я залишилося в історії України як символ мужності, інтелектуальної сили та незламної відданості своєму народові.

ЧОМУ МИ ПАМ’ЯТАЄМО ОЛЕНУ СТЕПАНІВ?

Тому що вона зруйнувала стереотипи своєї епохи.

Тому що довела: жінка може бути воїном, дипломаткою, науковицею та громадською лідеркою.

Тому що навіть після полону, переслідувань і таборів не втратила любові до України.

Тому що її життя стало прикладом того, як знання, патріотизм і мужність можуть служити одній великій меті — майбутньому рідної держави.

Сьогодні, коли українські жінки знову захищають свою землю зі зброєю в руках, займаються наукою, навчають дітей, рятують життя та представляють Україну у світі, постать Олени Степанів набуває особливого значення.

Її історія нагадує нам: українська сила — це не лише зброя. Це освіта, знання, характер, гідність і готовність залишатися вірними своїй країні навіть у найважчі часи.

Пам’ятаємо видатних українців! Вивчаємо історію! Пишаємося тими, хто творив і захищав Україну!

📚 За матеріалами Василя Шендеровського.

Соломія Амвросіївна Крушельницька (23 вересня 1872 — 16 листопада 1952) — одна з найвидатніших українських оперних співачок світу (лірико-драматичне сопрано), педагогиня. Народилася в селі Білявинці (нині Тернопільська область) у родині греко-католицького священника о. Амвросія Крушельницького. Дитинство провела в селі Біла поблизу Тернополя. Закінчила Тернопільську гімназію та музичну школу. 1891–1893 роки — навчалася у Львівській консерваторії (Галицького музичного товариства), яку закінчила зі срібною медаллю. Вдосконалювала вокал в Італії (у Мілані в проф. Фауста Креспі) та у Відні.
Оперний дебют: Відбувся 15 квітня 1893 року на сцені Львівського театру (партія Леонори в опері.
Світова слава: У 1898–1902 роках була примадонною Варшавської опери. Гастролювала на провідних сценах Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Єгипту, Аргентини, Чилі та США. Зірковий тріумф стався 29 травня 1904 року в театрі Великого в Брешії (Італія), де вона своїм виконанням врятувала оперу «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, яку спочатку публіка сприйняла прохолодно. Її репертуар налічував понад 60 оперних партій, якими вона володіла сімома-восьми мовами.
Особисте життя: У 1910 році одружилася з італійським адвокатом Чезаре Річчоні та тривалий час мешкала в італійському місті Віареджо. Останні роки: У 1939 році приїхала на Тернопільщину та Львівщину й через початок Другої світової війни не змогла повернутися до Італії. З 1944 року викладала у Львівській державній консерваторії (з 1952 року — професорка).
Померла 16 листопада 1952 року у Львові, похована на Личаківському кладовищі. Детальнішу біографію та історію життя можна переглянути в матеріалах про Соломію Крушельницьку на Освіта.UA або прочитати факти на сайті Радіо Свобода.

Джерело:
https://www.uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/veresen/23/1872-narodylasya-solomiya-krushelnycka-spivachka

Наталія Кобринська: “Чорна пані”, яка вивела українську жінку з патріархальної тіні.

Наталія Кобринська (1855-1920) – це жінка, яка примудрилася поєднати в собі аристократичне походження, блискучий письменницький талант та залізну волю першопрохідця. Вона стала першою феміністкою Галичини, але замість того, щоб підлаштовуватися під консервативні вимоги XIX століття, вона підірвала суспільні устої зсередини своєю абсолютною інтелектуальною незалежністю та боротьбою за права українського жіноцтва.
Шлюб як маніфест і руйнування канонів.
Наталія народилася в родині відомого греко-католицького священника на Івано-Франківщині, де здобула чудову домашню освіту. Коли дівчина виходила заміж за композитора Теофіла Кобринського, вони уклали нечувану для своєї епохи угоду: побут та традиційні сімейні обов’язки не повинні заважати її саморозвитку й служінню культурі.
Чоловік став її найближчим другим і палкішим соратником, повністю підтримуючи прагнення дружини до реформ. Проте щастя тривало недовго – Теофіл раптово помер від сухот. На знак вічної вірності коханому 27-річна Наталія відрізала свої розкішні коси, поклала йому в труну і назавжди одягла траур. Свій нестерпний біль “Чорна пані” (як її поважно називали в інтелектуальних колах) перетворила на паливо для боротьби – вона вирушила до Відня, щоб розпочати масштабну роботу з емансипації галичанок.
Альманах “Перший вінок” як ідеологічний вибух.
Рамки звичайного домашнього життя виявилися затісними для її бунтівної душі. У 1887 році Кобринська спільно з Оленою Пчілкою здійснила справжній культурний вибух – видала альманах “Перший вінок”. Це був унікальний для всієї Східної Європи прецедент: літературна збірка, яку повністю написали, зредагували, упорядкували та профінансували виключно жінки.
На сторінках альманаху вони відкрито заговорили про те, про що тогочасне суспільство воліло мовчати: про відсутність у жінок права на вищу освіту, фінансову залежність від чоловіків та побутове рабство. Галицькі консерватори були шоковані такою солідарністю. Наталія повернула українському жіноцтву віру у власні сили, змусивши імперську систему рахуватися з новою суспільною силою.
Просвітництво під прицілом консерваторів.
Повернувшись до активної громадської діяльності, Кобринська заснувала “Товариство руських жінок” в Івано-Франківську та власне видавництво “Жіноча бібліотека”. Вона організовувала перші жіночі віча, вимагала від уряду відкриття університетів для дівчат та створення дитячих садків, щоб звільнити селянок від безкінечної хатньої рутини ради навчання.
Старе суспільство відверто дратувало, що Кобринська бачила жінку не просто як “додаток до кухні”, а як рівноправну, освічену та глибоку особистість. Її часто звинувачували в руйнуванні традицій. Проте Наталія Іванівна відмовилася йти на компроміси з патріархальними забобонами й писати банальні сентиментальні повісті. Натомість вона знайшла інший вихід – продовжила бити по стереотипах через гостру соціальну прозу.
Гідність серед забуття та злиднів.
Опинившись у певній соціальній ізоляції через свої радикальні погляди, вона продовжувала створювати шедеври. Її новели стали класикою української психологічної прози. Під час Першої світової війни на літню письменницю чекало нове випробування: російські окупаційні війська заарештували її за абсурдним звинуваченням у шпигунстві.
Від заслання до Сибіру її дивом урятували друзі. Останні роки життя письменниці минули в самотності та страшних злиднях, але вона пройшла крізь усі воєнні жорна, не зрадивши своїх ідеалів. Вона зустріла народження нової української державності в 1918 році з чистою совістю митця, залишивши по собі нове, виховане нею покоління вільних та освічених жінок.
Наталія Кобринська вчить нас, що право сучасної жінки навчатися, голосувати й будувати власну долю – це не данність, а результат титанічної відваги тих, хто першим пробивав стіну байдужості.
Наталія Кобринська – це нагадування, що українська жінки завжди була незламним воїном у царині духу. Своєю працею вона довела, що будь-яка застаріла система абсолютно безсила проти людини, яка має залізну волю, чітку мету і відмовляється жити за чужими нав’язаними правилами.

Джерело:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

⏳✏️ 165-річниця від дня народження Дніпрової Чайки
(справж. – Людмили Олексіївни Василевської-Березіної), української письменниці

Чайка на ім’я Людмила Василевська усе поклала на олтар красного письменства: жіноче щастя, велику родину, власне здоров’я, особистий добробут, а собі залишила самі сподівання на краще. Заподіяти нічого власній самовідданості вона не змогла, бо творчість для Дніпрової Чайки завжди уявлялася яскравим сяючим святом, як сама письменниця визначила, «весіллям».
Упродовж усього життя не етнографічним обрядом залишалася для неї творчість. Навіть народивши трьох дітей, Людмила Василевська не втримала чоловіка. Колись незламний революціонер, затятий українофіл Феофан Василевський через десять років подружнього життя взявся відкрито дорікати дружині, а незрідка й сімейні сварки влаштовував, образливо дошкуляючи Людмилі Олексіївні, мовляв, вона, як ото зозуля, – “більше фольклором, як господарством турбується”. Пара розлучилася, він дістав спокій, а вона, таки потрапивши до списку неблагонадійних, опинилася в Херсонській каторжній в’язниці Головного тюремного управління.
Дніпрова Чайка (справжнє прізвище Людмила Олексіївна Березіна) народилася в селі Карлівка, тепер Зелений Яр на Миколаївщині, у сім’ї священика, де глибоко шанували народну творчість. У 8 років її віддали до монастирської школи в Одесі. Але дівчинка вблагала батьків забрати її звідти. У 1879 році вона закінчила Одеську приватну жіночу гімназію. Потім вчителювала, посилено вивчала українську мову, літературу, зокрема творчість Т. Шевченка.
В умовах, коли самодержавство забороняло викладання рідної мови у школах і вищих учбових закладах, не дозволяло друкувати українські книжки, Дніпрова Чайка стала на захист знедоленого народу, української культури і мови. У 1881 р. стала делегаткою вчительського з’їзду в Херсоні, на якому активно підтримала підсумкову ухвалу про “викладання в школі на рідній мові народу”. Вона написала чимало віршів, оповідань, лібрето дитячих опер. У 1885 році побачили світ її перші вірші „Вісточка” та „Пісня”, надруковані під псевдонімом Дніпрова Чайка. У тому ж році Людмила Березіна переїхала в Херсон до свого чоловіка Феофана Олександровича Василевського, відомого в літературному світі під псевдонімом Софрон Круть, який працює статистиком у губернській земській управі та потрапляє у коло друзів та однодумців. Разом з чоловіком вона займається поширенням творів передових письменників, гнівних віршів Т.Г.Шевченка.
24-річна письменниця бере активну участь у роботі місцевого просвітницького гуртка, організованого земським статистиком О.О.Русовим, який займався етнографією та фольклористикою. У гостинному будинку О.О.Русова, де збиралася передова інтелігенція Херсона, Людмила Олексіївна зустрілася з корифеями української сцени М.Садовським, П.Саксаганським, М.Заньковецькою, І.Карпенком-Карим. Дніпрова Чайка пропагує твори Т. Шевченка, передових російських письменників, за що зазнає переслідування з боку влади. За цих обставин переїздить в с.Королівки на Київщині, продовжує багато і плідно працювати: писати вірші, оповідання, збирати фольклор. У цей період вона знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою.
Наприкінці 1895 року родина Василевських повертається до Херсона. Тут Дніпрова Чайка знову бере активну участь у громадській діяльності. Її дім стає місцем зустрічі місцевих політичних діячів та митців. У 1905 році її заарештовують. Останні роки тяжко хвора письменниця жила в родині старшої дочки Оксани, яка працювала лікарем на Київщині. Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 р. в с. Германівці на Київщині, похована у Києві на Байковому кладовищі.
Дніпрова Чайка посіла помітне місце в дитячій літературі, тематично і жанрово розширивши її. Перше прижиттєве зібрання її творів у двох томах побачило світ у 1919-1920 рр. Серед набутків письменниці виділяються оповідання „Краплі-мандрівниці”, „Буряк”, вірші „Осінь”, „Зима”, „Весна”, „Казка про Сонце та його сина”.

Джерело:
https://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/osobistosti/dniprova-chayka-vilyna-ptitsya/

Софія Федорівна Русова
До 170-річниці від дня народження
(1856–1940)

Прислухаймося ж до неї, котра, висуваючи на перше місце своє, національне, народне, толерантно, уважно й неупереджено ставилась до чужого, пропагувала, переносила на національний ґрунт те, що видалося їй корисним, значущим для розвитку науки, освіти, культури.

О. Сухомлинська

Одне з чільних місць серед постатей, які визначають історію розвитку української педагогічної думки кінця XIX – початку XX століття посідає Софія Федорівна Русова. Педагогиня, просвітителька, літературознавиця, професорка, організаторка бібліотечної справи, засновниця перших дитячих садків в Україні, подвижниця жіночого руху, Голова Всесвітнього Союзу Українок, член уряду Української Народної Республіки – понад шість десятиліть свого життя вона присвятила народній освіті.

Народилася С. Ф. Русова в багатодітній аристократичній родині 18 лютого 1856 року в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської губернії. Батько, Ф. Ліндфорс, швед за походженням, був відставним російським генералом, мати – француженка Г. Жерве, високоосвічена й інтелігентна жінка, рано пішла з життя, коли доньці ще не було й чотирьох років. Вихованням Софії займалися батько, старша сестра Марія та няня, проста українська селянка. Родинне виховання відбувалося в кращих традиціях європейського просвітництва XVIII–XIX ст. Незважаючи на аристократичне походження родина Софії, всіляко допомагала селянам: батько мав ліберальні погляди і здобув неабияку повагу у селян. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей. Початкову освіту Софія здобула вдома. В десять років вона вступила до третього класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії. У 1874 році Софія Федорівна одружилася з Олександром Русовим. Де б Софія й Олександр Русови не жили – в Чернігові, Харкові, Києві чи Одесі – їхнє помешкання ставало центром інтелектуальної, громадської та національно-революційної роботи. Там збиралися представники місцевої громади, зберігалася заборонена література і відбувалися дискусії та планування розвитку української справи. Їх громадянська позиція, невпинна просвітницька діяльність Софії, підтримка української культури, прагнення звільнити Україну від авторитарного гніту, активна співпраця з місцевими громадами під час подорожей – усе це не міг оминути царський уряд. Тому з 1880 по 1905 роки Софію Федорівну заарештовували. Після революції 1905 року жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок бестужівських курсів у Петербурзі, там же за її участю була видана збірка «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Основна ідея Софії Русової – створення національної системи освіти, функціонування школи й виховання у повній відповідності з особливостями й потребами своєї нації.

Вивчення і аналіз історичних джерел свідчить про те, що літературна спадщина С. Русової багатогранна. З-під її невтомного, мудрого і талановитого пера вийшли твори для дітей дошкільного та шкільного віку, зокрема, «Український буквар», в основу якого було покладено «Буквар» О. Потебні, підручники для школярів, посібники та підручники для педагогів і студентів, монографії, низка статей, що містили глибокий аналіз стану видавничої діяльності. С. Русова була активним дописувачем і членом редколегії багатьох журналів, що мали освітнє, педагогічне й культурологічне спрямування, поміж яких «Світло», «Вільна українська школа», «Київська старовина», «Образование», «Украинская жизнь», «Рідна школа», «Русская школа», «Вестник воспитания», «Русская мысль» та ін. Слід зазначити, що на сторінках російської преси С. Русова також знайомила читачів із досягненнями українського красного письменства.

У публікаціях С. Русової вдало поєдналось все: природний талант, досвід практичного педагогічного працівника, неймовірна обізнаність із зарубіжною педагогікою, ідейна національна переконаність, велике бажання поділитися своїми знаннями та ідеями з іншими.

Цікавий ще один факт біографії видатної педагогині. У 1898 р. в українській громаді в Петербурзі було заснувано Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг. Офіційно воно мало на меті сприяти релігійно-моральному вихованню, розумовому розвитку та економічному добробуту українського народу. Дипломатично складений статут проголошував, що товариство видаватиме «для малорусского народа одобренные цензурою дешевые и доступные по языку (розрядка наша) и изложению книги». Це стало приводом для друкування як художньої, так і науково-популярної літератури українською мовою, хоча і російським правописом. Таким чином, Благодійне товариство стало першим громадським легальним видавництвом українських книжок для народу.

Значну увагу Софія Русова приділяла професійній підготовці культурно-освітніх діячів, зокрема працівників бібліотек. Мала намір заснувати Інститут інструкторів позашкільної освіти як українську фахову вищу школу. У теоретичній частині навчального плану інституту, з-поміж інших дисциплін, передбачалося вивчення основ бібліотекарства, книгознавства, книгодрукування, бібліографії та ін. На допомогу «Просвітам» в облаштуванні бібліотек, орієнтуванні у відборі книжок для формування їхніх фондів, у виборі тем для народних читань під керівництвом С. Русової було підготовлено спеціальний «Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання» (1918), який містив, зокрема: систематизований «Список книжок для сільських і міських бібліотек»; перелік книжок, до яких виготовлено діапозитиви; список книгарень і видавництв; списки дитячих книжок, систематизовані за віковою ознакою.

Сьогодні діяльність С. Русової гідно вшановано в Україні. Так у селі Олешня на Чернігівщині засновано історико-меморіальний музей, її ім’я носить місцева школа, відбуваються науково-практичні конференції, присвячені річницям від дня народження діячки. У смт Ріпки Чернігівської обл. у 2016 р. на території місцевої гімназії коштом Чернігівського відділення Союзу українок відкрито пам’ятник просвітительці. Того ж року Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 2 грн. Її іменем названо вулиці у Києві, Чернігові, Львові, Рівному, Білій Церкві, Ковелі. На честь подружжя Русових у 2023 році названо Чернігівську обласну універсальну наукову бібліотеку. За внесок у педагогічну науку запроваджено нагрудний знак Міністерства освіти і науки України «Софія Русова» (2005–2013), діє благодійна організація, на її честь названі дошкільні заклади, школи, музеї.

Джерело:
https://www.nbuv.gov.ua/node/7230

⏳✏️ “Пчілка” тому, що непосидюча 🐝

Олена Пчілка (Ольга Косач) (1849–1930) – українська письменниця, меценатка, перекладачка, видавниця, етнографка, фольклористка, публіцистка, журналістка, громадська діячка, мати Лесі Українки.
В особі Олени Пчілки поєднувалося ціле суцвіття талантів – педагога, прозаїка, поета, драматурга, перекладача, вченого, громадського діяча. А ще ця феноменальна жінка була блискучим журналістом та видавцем. 1880 –1890 роки стали для неї періодом найактивнішої літературно-видавничої діяльності і часом розквіту художньої творчості.
У 1880 році Олена Пчілка видала своїм коштом «Співомовки» Степана Руданського, а через рік опублікувала збірку «Українським дітям» зі своїми перекладами окремих творів Гоголя, Пушкіна і Лермонтова (1881). З 1883 року почала друкувати свої вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря».
У 1886 році вийшла у світ перша збірка її поезій – «Думки-мережанки». У 1887 році за підтримки Івана Франка разом з Наталією Кобринською видала у Львові перший в Україні феміністичний альманах «Перший вінок», в якому були опубліковано кілька її поезій і оповідань.
Серед найкращих прозових творів Олени Пчілки: «Товаришки» (1887), «Світло добра і любові» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Артишоки» (1907), «Півтора оселедця» (1908) тощо.
Значне місце у творчому доробку Олени Пчілки (вона знала 5 мов) посідають переклади. Вона є автором перекладів і переспівів світової класики: Овідія, Адама Міцкевича, Йоганна Гете, Ганса Крістіана Андерсена, Віктора Гюго, а також публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів про своїх видатних родичів та друзів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926) та інших діячів української культури.
Олена Пчілка-науковець була автором видань: «Українські колядки», «Українські народні легенди останнього часу», «Українська гумористика», «Українські узори», «Українське селянське малювання на стінах» та інших.
Значний вклад Олена Пчілка внесла в українську дитячу літературу. Вона говорила: «Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна». Серед кращих казок, оповідань, поезій можна назвати такі твори письменниці, як «Сосонка», «Снігир та Щиглик», «Метелик», «Івасик (Дідове оповідання)», «Збентежена вечеря», «Дивна хатка», «Гарбузова родина», «З ґринджолятами», а також – п’єси для дітей, що ставилися на аматорських сценах: «Казка Зеленого гаю», «Щасливий день Тарасика Кравченка», «Киселик», «Скарб», «Мир миром», «Кобзареві діти» та інші.
З 1908 року по 1915 рік Олена Пчілка видала додаток до журналу «Рідний край» під назвою «Молода Україна». Цей часопис був фактично першим періодичним виданням для дітей на Наддніпрянській Україні. На його сторінках Олена Пчілка надрукувала чимало своїх творів та адаптованих для дітей цікавих нотаток із різних галузей знань – мовознавства, літературознавства, фольклористики, етнографії, історії, музики, образотворчого мистецтва, а також – творів інших письменників та перекладів світової літератури.
Ушанування пам’яті
На честь Олени Пчілки названо Волинську обласну наукову бібліотеку у місті Луцьку та бібліотеку для дітей у Києві.
У 1991 році видавництво «Веселка» заснувало літературно-мистецьку премію імені Олени Пчілки за кращі художні твори для дітей.
У 1993 році іменем Олени Пчілки названо вулицю в Києві, а у 2015 – в Дніпрі.
У 2011 році в Луцьку було відкрито перший в Україні пам’ятник Олені Пчілці.
Пам’ятник письменниці споруджено також в Новоград-Волинському.
На честь Олени Пчілки в Гадячі, в урочищі Зелений Гай, де мешкала родина Драгоманових, встановлено меморіальну дошку.
Вірш «З ґринджолятами» та оповідання «Сосонка» Олени Пчілки введені в програму з української літератури для середньої школи.

Джерело:
https://osvita.ua/school/biography/91044/#google_vignette

⏳✏️ 90 років від дня народження Івана Драча

17 жовтня виповнюється 90 років від дня народження Івана Драча.
Іван Федорович Драч (1936—2018) — видатний український поет-шістдесятник, перекладач, кіносценарист, драматург, а також державний і громадський діяч.
Іван Драч — поет-новатор, поет пошуку нового шляху вираження і побудови поетичного світу. Кожне його слово сповнене прихованої багатозначності, поет часто вдавався до інакомовлення.
Його літературний дебют відбувся у 1961 році, коли в «Літературній газеті» було опубліковано поему-трагедію «Ніж у сонці». Творчість Драча відзначалася авангардизмом, метафоричністю та космічними мотивами. Головні поетичні збірки: «Соняшник» (1962) — перша збірка, що принесла автору визнання ; «Протуберанці серця» (1965) ; «Балади буднів» (1967) ; «Корінь і крона» (1974) ; поема «Чорнобильська мадонна» (1988) — один із найпотужніших творів про трагедію на ЧАЕС.
У творчості  Івана Драча характерний новаторський, нестандартний підхід до зображення життя людей. І новаторство це ґрунтується на глибокому пізнанні народної творчості. Однією з найхарактерніших ознак творчості поета є поєднання фантастичного і реального.
Він залишив по собі колосальну літературну спадщину, яка назавжди змінила обличчя української поезії XX століття.
Іван Драч також  вів активну громадсько-політичну діяльність. Наприкінці 1980-х років він став одним із лідерів українського національного відродження. Іван Драч був першим головою Народного Руху України — ключової організації в боротьбі за незалежність країни, обирався Народним депутатом України. Також був головою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.

Джерело:
https://www.tdmu.edu.ua/library/2026/10/16/ivan-drach-hudozhnyk-slova-i-tvorecz-epohy/

Сьогодні ми відзначаємо 140-ту річницю з дня народження Шефіки Гаспринської – видатної кримськотатарської діячки, журналістки, педагогині, однієї з перших лідерок жіночого руху серед мусульман Криму та всього тюркського світу.

Шефіка Гаспринська народилася 14 жовтня 1886 року в Бахчисараї, у родині Ісмаїла Гаспринського, видатного кримськотатарського просвітника, реформатора освіти, засновника газети “Terciman” (“Перекладач”). Виростаючи в родині, де освіта, культура і рідна мова були центром життя, Шефіка з дитинства сприймала себе частиною великої справи оновлення кримськотатарського суспільства через знання.

Освіту Шефіка здобувала у школі, створеній її батьком за системою джадидизм, яка поєднувала класичні ісламські знання з сучасними навчальними підходами.

З ранніх років вона долучалася до редакційної роботи газети свого батька, допомагала перекладати тексти, листувалася з авторами публікацій, а згодом почала писати власні статті. Перші її публікації, що з’явилися на початку 1900-х років, торкалися питань освіти, культури, становища жінок. Так почалася її тривала й послідовна боротьба за право жінки на знання, працю і громадську участь.

У 1905 році Шефіка Гаспринська заснувала перше жіноче періодичне видання серед мусульман російської імперії “Alem-i Nisvan” (“Жіночий світ”). Це видання виходило в Бахчисараї як додаток до газети “Terciman” і мало на меті створити простір, де жінки могли б ділитися думками, обговорювати освіту, виховання дітей, культуру, питання здоров’я та суспільної ролі. Через сторінки журналу Гаспринська закликала до поширення освіти серед жінок, до подолання упереджень і до залучення жінок у громадське життя. Її ідеї поєднували модерністські просвітницькі погляди з глибокою повагою до традицій ісламу, в якому вона бачила не обмеження, а духовну основу для розвитку. Журнал мав читачок не лише в Криму, але й у Казані, Баку, Тифлісі, Тебрізі, Стамбулі. Таким чином діяльність Шефіки виходила далеко за межі Криму, вона фактично стала однією з перших жінок-публіцисток у всьому тюркському світі.

Події 1917 року стали переломними для Криму і всієї імперії. Після Лютневої революції кримськотатарський народ розпочав процес національного самовизначення, і Шефіка Гаспринська активно долучилася до цього руху. Вона стала однією з організаторок Виконавчого комітету мусульманок Криму – організації, що об’єднала жінок для боротьби за громадянські права, рівність в освіті та участь у політичному житті. Під її керівництвом у багатьох містах Криму створювалися жіночі осередки, проводилися збори, конференції, читання.

У межах діяльності Курултаю кримськотатарського народу 1917 року Шефіка виступала за повноправну участь жінок у національному русі. Вона вважала, що неможливо побудувати вільне суспільство, якщо половина його – жінки, які залишаються поза процесами освіти й розвитку.

Після окупації Криму більшовиками й розгрому Кримської Народної Республіки Шефіка Гаспринська змушена була залишити батьківщину. Оселившись у Стамбулі, вона не припинила своєї громадської діяльності. У Туреччині Гаспринська працювала директоркою притулку для дітей-сиріт, брала участь у роботі Турецького Червоного Півмісяця, допомагала родинам емігрантів із Криму. У 1930 році заснувала Союз кримськотатарських жінок, який займався питаннями освіти, соціальної підтримки та збереження кримськотатарської культури серед діаспори. Вона публікувалася в турецьких і кримськотатарських виданнях, підтримувала контакти з колишніми соратниками, брала участь у зустрічах і культурних заходах кримськотатарської громади.

Шефіка Гаспринська прожила у Туреччині понад півстоліття. Вона відійшла у вічність 31 серпня 1975 року в Стамбулі, похована на кладовищі міста Зінджирликую.

Джерело: Кримська платформа.
https://crimea-platform.org/

160 років від дня народження Михайла Грушевського — історика, який допомагав Україні говорити власним голосом 🇺🇦

29 вересня 1866 року народився Михайло Грушевський — видатний український історик, науковець, громадський і політичний діяч, голова Української Центральної Ради.

📚 Значну частину свого життя він присвятив дослідженню української історії. Його багатотомна праця «Історія України-Руси» стала одним із фундаментальних досліджень минулого України та сприяла утвердженню розуміння безперервності українського історичного розвитку.

🏛️ У період Української революції 1917–1921 років Михайло Грушевський став одним із ключових діячів українського державотворення. Очоливши Українську Центральну Раду, він брав участь у формуванні політичних засад української державності та діяльності Української Народної Республіки.

Для Грушевського історія була не просто сукупністю подій, дат і постатей. Він розглядав її як важливу складову національної свідомості, що допомагає суспільству усвідомлювати своє минуле, розуміти сьогодення та відповідально будувати майбутнє.

💙💛 Через 160 років його праці й ідеї нагадують нам: Україна має власну історію, власну пам’ять і власний голос. А знати свою історію — означає краще розуміти, ким ми є.

Пам’ятаємо видатних українців. Вивчаємо свою історію. Бережемо українську ідентичність.

Олешківський ліцей №2